Главная / Новости / Юриспруденция / Подарувала бабуся будинок: обман має бути доведений у суді

Подарувала бабуся будинок: обман має бути доведений у суді

  Угоди, що укладаються особами похилого віку, досить часто закінчуються судовими спорами з приводу перекривлення волевиявлення, проблемами адекватного сприйняття змісту підписаних договорів тощо. Особливо, коли йдеться про відчуження житла, де такі дідусі та бабусі мешкають. Багато що в таких спорах залежить від сумлінності та доброчесності нотаріуса, який посвідчував угоду і який мав належним чином роз’яснити відчужувачу її зміст і наслідки.

 

Свої висновки по одній із подібних справ Верховний Суд (далі — ВС) виклав у постанові від 1.08.2018 р. у справі No 445/1011/17.

Суть справи

Бабуся звернулася до суду із позовом про визнання недійсним договору дарування свого будинку з господарськими будівлями і дворовими спорудами. Позов мотивовано тим, що в жовтні 2010 року онука запропонувала бабці свої послуги щодо догляду та утримання, натомість попросила переоформити на неї вищезгадану маєтність. Обіцяла після укладення договору забезпечувати доглядом, харчуванням, ліками, допомагати утримувати в належному стані житловий будинок, садибу. Далі, 26 жовтня 2010 року, уклали договір дарування, який посвідчила приватний нотаріус.

Серед іншого, згідно пункту 6 цього договору позивач залишила за собою право довічного проживання та користування житловим будинком, який був її єдиним житлом. Позиваючись до онуки, бабуся стверджувала, що тексту договору не читала, але підписала, вважаючи, що в ньому передбачені всі права і обов’язки, про які домовились сторони, належним чином зафіксовані всі обіцянки родички-відповідача. Втім отримавши у власність бабусину нерухомість, на неодноразові прохання про допомогу по господарству відповідач вже не реагувала, після хвороби бабусі-позивача в грудні 2016 року не забезпечувала її ані ліками, ані харчами. Лікуванням та утриманням займався син позивачки.

Договір був та не той

Лише після таких прикрих подій та порушень онукою своїх обіцянок, за версією колишньої власниці спірного будинку, вона нарешті вирішила в 2016 році уважно прочитати договір, який підписувала в нотаріуса, але текст якого після підписання не отримувала. Лише тоді й виявилося, що насправді це договір дарування житлового будинку, чого позивачка аж ніяк не бажала. У позові зазначила, що фактично вона хотіла укласти з відповідачем договір довічного утримання, а не дарування. Вказаний договір дарування є удаваним правочином, який вчинений з метою приховати договір про довічне утримання (ст. 235 ЦКУ). Посилаючись на викладені обставини, позивачка просила визнати недійсним договір дарування її житлового будинку з господарськими будівлями та дворовими спорудами на підставі всіх разом статей 229 (правочин вчинений під впливом помилки), 230 (правочин вчинений під впливом обману), 233 (правочин вчинений під впливом тяжкої обставини), 235 ЦК України (удаваний правочин).

Рішенням районного суду від 25 вересня 2017 року в задоволенні позову було відмовлено. Серед іншого суд взяв до уваги й те, що одночасно з даруванням будинку, бабуся в той же день подарувала відповідачу та її сестрі земельні ділянки, розташовані окремо від спірного будинку. Апеляційний суд це рішення скасував, але також відмовив у позові вже з інших підстав.

Позивачка подала касаційну скаргу. Зазначила, що при укладенні спірного договору вважала, що укладає саме договір довічного утримання, а не дарування. Тексту договору вона не читала і вголос його ніхто їй не зачитував. Бабуся стверджувала, що онука шляхом обману, а також користуючись похилим віком та хворобливим станом, здійснюючи психологічний тиск, домоглася укладення договору дарування житлового будинку з господарськими будівлями та дворовими спорудами. У матеріалах справи є висновок лікарсько-консультативної комісії про те, що позивач потребує стороннього догляду.

У запереченні на касаційну скаргу відповідач зазначила, що позивач є освіченою людиною, багато років працювала головним зоотехніком та заступником голови колгоспу, а тому не могла помилитися щодо умов договору. Протягом шести років вона не оспорювала договір дарування, тому вважає, що вимоги про повернення подарованого майна фактично ставить її син.

Позиція Верховного Суду

ВСУ розглянув касаційну скаргу і дійшов таких висновків. Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов’язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Правові наслідки вчинення правочину під впливом помилки й обману передбачені статтями 229, 230 ЦК України. Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. На думку Верховного Суду при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно, знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі — вчинити правочин.

Обман може стосуватися лише обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов’язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, повинен доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Верховний Суд зазначив, що стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

Аналогічні висновки щодо застосування норм права викладені в постановах Верховного Суду України від 16 березня 2016 року No 6-93цс16 та від 27 квітня 2016 року No 6-372цс16.

На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Верховний Суд зазначив, що скасовуючи рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивачем не надано доказів того, що оскаржуваний договір дарування вчинявся позивачем під впливом обману з боку відповідача, тобто не довела обставин, на які посилалася як на підставу своїх вимог, а посилання лише на розлад здоров’я під час перебування в нотаріуса, що не є підставою для визнання договору дарування недійсними.

Приватний нотаріус, яка посвідчувала оскаржуваний договір, пояснила, що перед посвідченням договору та підписанням його сторонами, його зміст було зачитано сторонам вголос та надано можливість самостійно прочитати договір. Дарувальник розуміла, який договір вона укладає, і бажала укласти саме договір дарування. Також з’ясувалося, що в цей день позивач уклала ще один договір дарування земельної ділянки сестрі відповідача.

Таким чином, доводи касаційної скарги про порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими. З цих підстав касаційну скаргу залишили без задоволення, а рішення апеляційного суду без змін.

Коментар та рекомендації

Справа, що коментується, певною мірою є типовою і зводиться до з’ясування спроможності особи похилого віку адекватно сприйняти зміст того, що вона підписує, усвідомити наслідки відчуження власного житла. В позовній заяві позивач посилалася відразу на чотири окремих підстави для визнання договору дарування недійсним (статті 229, 230, 233, 235 ЦК України). Але в ЦК України це різні (окремі) підстави для визнання договору недійсним і виключають одна одну. Тим більше, коли позивач формально посилається на одну статтю ЦК України, а фактичну аргументацію бере відповідно до змісту зовсім іншої статті.

Варто звернути увагу на те, що в спірному договорі все ж таки було передбачено, що бабуся-позивач залишає за собою право довічного проживання та користування житловим будинком, який був її єдиним житлом. Для захисту прав відчужувача житла, де він продовжує мешкати, це може мати істотне значення. При цьому предметом окремої дискусії можуть бути положення ч. 2 ст. 717 ЦК України, за яким договір, що встановлює обов’язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування. Відкритим лишається питання: чи можна вважати такою дією визнання набувачем будинку вищевказаного права дарувальника на проживання. За таких умов, судячи з усього, варто укладати з новим власником окремий договір про право дарувальника на проживання в подарованому ним будинку.

Утім у наведеній справі суди неодноразово зазначали, що позивач не вказала, які саме істотні умови договору довічного утримання були узгоджені сторонами, якщо йдеться про удаваний правочин дарування. Договір довічного утримання, про який посилаються в коментованій справі, регулюється статтями 744—758 ЦК України. Так, ст. 749 ЦК України визначає обов’язки набувача за договором довічного утримання (догляду). Можуть бути визначені всі види матеріального забезпечення, а також всі види догляду (опікування), якими набувач має забезпечувати відчужувача. Поряд із цим, якщо обов’язки набувача не були конкретно визначені або у разі виникнення потреби забезпечити відчужувача іншими видами матеріального забезпечення та догляду спір, має вирішуватися відповідно до засад справедливості та розумності.

 

Джерело: Юридичний вісник України